Алегорія “кохання”

Над головою потухла лампа… Якось не так звучить романтично як назва, чи не так?  Але давайте забудемо про всю романтику нашого світу, а отже, лампа згоріла. В одній маленькій комірчині під сходами згоріла лампа (таких же ліліпутських розмірів). Не важливо зовсім чи був то день, чи уже ніч… Але час її прийшов.

І не потрібно бігати і здіймати лемент чи просити її відремонтувати. Коли “перегоріло”, потрібно викинути. І якщо з цим можна змиритися і викинути, то з’явиться нова блискуча ідея – замінити.  І ми будемо ходити ринками, заглядати до кожного продавця і шукати таку ж саму. Навіть будемо пробувати, купувати, приносити додому і розуміти (можливо навіть не відразу), що це не те, потрібно зовсім інше освітлення, не таке холодне, тепліше.

А таких нема. Буде дуже важко, але будь-яку втрату можна пережити. Варто лише помучитися трохи. І навчитися жити з заміною.

 

Алегорія «Полунично – зіркове бажання»

Коли хочеш щось написати в голові стільки речей, що просто на папір не вкладаються. Ось наприклад, маєш речення і цілу – цілісіньку історію до нього, а щоб сісти і набрати то – ніяк. І все ж, ця думка зажевріла тоді ще, коли одного вечора впала зірочка.

А взагалі, говорять, що зірки падають для того, аби люди загадували бажання. Існує навіть легенда. Жив був собі (напевно на планеті «Щастя» десь далеко в Галактиці) такий собі чоловік, який збирав всі сумні сльози. І робив він з них … зірочки J Та й вішав їх на небо. А коли причина суму зникала – зірка падала. І падала вона для того, щоб там, на землі, хтось міг загадати щасливе бажання.

Ось так) Вірите чи ні – але зірки злітають з неба частенько. І саме для того аби ми з вами задумувалися над справжніми бажаннями. Саме справжніми. Не будемо ми ж загадувати «хочу машину… мільйон доларів США… віллу у моря», це можна і загадати на день народження, а «бажання зірки» повинно бути якимось особливим. Не даремно ж вони покидають небо (таке чисте, бездонне, повне загадковості і нестримного потоку часу, і в ту ж мить таке стійне й незмінне), щоб «хтось міг загадати щасливе бажання».

Тай узагалі не про те тема, але раз до того йде… Ви бажання маєте? Ось таке справжнє-справжнісіньке бажаннячко? Таке, щоб при згадці ви самі дивувалися як світ навколо міняється? Таке, щоб було на смак полуниці зі сметанкою чи запаху свіжого ранкового молока, запаху свіжоскошеної трави… Ну, ви зрозуміли, в кожного свій запах-смак дитинства J Звісно, це не повинно бути щось на кшталт «хочу полуниці серед зими»; це має збуджувати й хвилювати, щось таке, що розбурхає в середині полум’я до життя. Маєте таке бажання – вперед загадувати!

Це я зараз така розумна стала) А в момент «падання» зірки зі свого небесного престолу – мені хотілося лише обійняти людинку, яку далеко не цікавила моя особа зі своїми «зірочками» в голові. Отже, бажання було загадане і якесь «несуче» щастя космічне тіло згоріло в мене на очах за секунду-дві.

Тай понеслося. Бажання то готові були здійснюватися, а чи готові до їх здійснення ви? Ще один такий собі моментик: загадувати треба те, що тобі дійсно потрібно. Не думайте «а чи б не хотіла я полуниці»… бац і полуниця є, а вам вона і не потрібна то взагалі. Таке буває. І гіршого нема де й шукати. Твоє бажання перед тобою на тарілочці, а ти крутиш носом… Крутиш, думаєш, пробуєш… вирішуєш, що не хочеш. Бо якось швидко воно на тарілку то потрапило. І тут така ситуація виходить, що такої ж саме полунички, з такими самими розмірами (нехай) забажав хтось інший. І що тоді? Так як ти сказав, що не хочеш – зірка вирішила зробити щасливим когось іншого. Да-да, далі все банальненько просто-ясно: ми не цінуємо, поки не втрачаємо.

І ще річ. Одне і те ж бажання загадувати на різні зірки не можна. Кожна зірка особлива, вона не хоче, щоб з нею поводилися як з іншими. Вона не хоче бути однією із тих доріг, якими ти пройшов цей маршрут уже декілька раз. Кожна зірка особлива. Вона не хоче бути однією із…

11/08/14

Харизма\фото колаж

Но хаpизма, хаpизма, хаpизма,
Тебя так манит харизма.
Хаpизма, хаpизма, хаpизма,
Большая хаpизма моя (Серега)

Конечно слова с песни Сереги “Харизма” не передадут тех эмоций, которые можно испытать посмотрев фото с сайта –  Харизматические портреты. Завораживают, правда? Люди (я не о снимках) наделены какой то особенной способностью почти гипнотически воздействовать на окружающих. Мне хочется пересматривать по двадцать раз фото и рассматривать что же есть такое в том снятом человеке.

У песни Сереги ты можешь быть полным нулем, но если у тебя есть штуковина харизма – ты бог! Не так просто конечно, но мне нравится этот подход. Есть люди как у него в песне “У меня нет нормальной работы… И когда было 8-е марта, даже не позвонил твоей маме… Ты со мною всегда в зоне риска, и давно бы ушла от меня”. Но его спасает харизма.

А есть совсем-совсем другие люди… Смотрим фото и понимаем… Адриано Челентано, Джонни Депп, Хит Леджер, Дали, Уиллем Дефо, Дауни младший, Джеймс Франко, Энтони Хопкинс, Бенедикт Камбербетч – это любимчики мои. Список можно продолжать до безконечности. Но во главенство всех всех списков я бы поставила Хью Лори. Он самый харизматичный актер на планете. И если вы не видели ни одного фильма – вперед!

x_b578b590

Параллельные сны

Вы никогда не задумывались о том – был бы мир светлее, если бы вас выбрал иной человечек? Именно той, что снится вам у ваших снах и о ком вы так редко (но все же) вспоминаете. Представляли ли вы себе совсем совсем иной мир? Вот и мне страшно. Потому что человек возле меня очень хороший и я его очень люблю. И вместе мы вроде не плохо смотримся и прочая ерунда 🙂

Но вот снится мне еще один человечек.. . Идея, о том как бы я жила с ним – меня пугает (не такой он, конечно, рицарь, а может и вообще Кощей бессмертный), но что то не дает мне его забить. Вот представь себе жизнь, где он – все для тебя, а ты все для него. Скажешь что и сейчас так есть? — Да? А чего тогда снятся сны? Разве не твое подсознательное шепчет?

Кароче, я вела к тому, что мир был бы совсем иной. Осенью не мешал бы дождь, зимой мороз, а весной слякоть. Пели бы птички, цвели твои любимые цветы и был бы мир во всем мире. Если такого нет сейчас – рядом с тобой не твой человечек. На эту тему можно спорить и спорить: “А разве раньше он был мой, тот кто снится?” – Я скажу тебе, что да, был! Но загвоздка вот в чем – мы не были “своими” тому, кого такими считали. Свой может еще и не нашёлся, а может и не найдется.

А может и

«Независимо от того, какие воспоминания вы храните о прошлом в настоящее время, прошлое, как и будущее, неопределённо и существует в виде спектра возможностей» Стивен Хокинг.

…существует мир, где не “свой” сейчас – стал уж и очень “своим”. И там ты счастлива. Очень очень счастлива. Там ты не думаешь о параллельных мирах и о чужих женихах, там тебе тепло и уютно, вы сидите за ужином и разговариваете о прошедшем дне и о том что натворил ваш малыш. У вас планы на жизнь вперед и ты никогда никогда не пожалеешь, что тебя выбрал именно тот твой человек.

Параллельный мир рухнул за семь замков. Ты проснулась. Вот и все, помечтали и хватит.

А внутри болит. Иногда хочется выть на луну.

я научу детей

Когда любят — прощают, но когда слишком долго прощают, перестают любить.

Вот он и перестал любить. А я не перестану никогда. Ты же “моя людинка” и ничего с этим не сделаешь. Просто остается прожить жизнь с чуть менее моим человеком, зная, что своего самого ценного человечка в мире я потеряла сама. Сама виновата. Значит так и будет. Я уже смирилась. И даже думать перестала. Почему перестала – а ничего уже не вернуть. Мы счастливы отдельно. Вместе мы бы конечно свернули горы или что то там еще 🙂 Но увы. Просто надеюсь, что когда-нибудь наши дети, встретив своего человечка, сумеют не наделать ошибок, сумеют сберечь то, что им дано. Когда просто дышать тяжело, если на этих выходных не увидитесь. Когда плачешь, потому что ему пора ехать домой. Когда его запах самый самый вкусный… Когда хочешь обнять, потому что тепло его кожи самое ценное, оно лечит ото всех обид и болезней. Стоишь ждешь такси – и просто не можешь идти. Идти от него. А просыпаться и смотреть на него – лучшее, что могло быть в той жизни.

Я научилась ценить то, что имею. Теперь я научу этому своих детей. Потому что потом, нам всем жить с этим выбором. Потом, когда ты уже совсем не нужный своему человечку, задумываешься и понимаешь – а куда же я шла, чего я хотела… В тот момент ты не понимаешь ничего. А потом – поздно. Я бы очень хотела никогда не жалеть. Увы, я ему не нужна. Я нужна другому человеку, который, надеюсь, боролся бы за меня, если бы был на твоем месте. Он держал бы.

Если любишь кого то сейчас так, как когда-то меня – когда мурашки и слезы и “жить не могу” – не отпускай. НИКОГДА.

октябрь 2014

чудо для никого

Aside

во, как оно бывает, люди… и вдруг воскрес.

она его похоронила, как будто выронила мир. но жизнь настойчиво твердила: прими, прими.

четыре года, как в тумане, и глухота, и слепота, и фотография в кармане, – конечно, та.

потом – другой, скажи на милость, любовь, любовь, и понеслось, и как-то все у них сложилось, и все срослось.

и времена пришли такие, что старых не узнаешь мест… а он лежал, лежал в могиле, и вдруг воскрес.

автор: Антон Прозоров (ничего о нем не знаю, кроме стихов на память)

Я забыла все. А если честно, я очень хотела забыть. И вот когда он не поздравил меня с днем рождения, я разозлилось и реально не думала месяц-два. А потом он такой прошёл недалеко от меня, такой … В тот момент я даже представила как пахнут его духи. Точнее я просто помню до сих пор, как он пахнет. Зачем я это берегу, я не знаю. Скоро весна, у меня всегда весной депрессия.

Вообще мне кажется, что слишком сильные эмоции что-то пережигают в человеке. Если любил слишком сильно, то больше любить не сможешь.

Кто-то умно сказал, не так ли? Любить, правда сможешь, но вершин тех чувств уже не будет. Не будет слов “не смогу без тебя жить”, “никому не отдам”. Теперь ты понимаешь, что и жить сможешь, и отдашь… И бороться не будешь даже. – А зачем? – В нашем мире все относительно. Не она, так другая.

Короче, я не о том чем-то. Я помню. Зачем я все то помню? Питаю какие то надежды ДО СИХ ПОР. (Убейте меня, ибо надежда еще живет). Представляю себе какие-то сцены. Он мне снится. А он живет себе дальше… И я начинала жить. Где же эта часть меня, которая все еще живет прошлым? Как же ее убить … Его холод ко мне не помогает, игнор тоже. После разговора как то легче. А может это просто доза. Получил дозу – и гуляй смело. Но вот зачем все это? Я себя травлю. Травлю ужасно. Я не хочу ничего возвращать или тем более просить чего-то. Я просто ужасно скучаю. СКУЧАЮ. Шесть букв и все. Никаких чувств, больше никаких. Но эта скука… Она взялась из ниоткуда. Чудом для никого. Лучше бы она ушла. Чудом для меня …

 

цей новий дивний світ

Світ дитячих мрій зник за горизонтом. Просто собі взяв і дременув від мене. А знаєте чому? Одного разу я прокинулася з чоловіком і зрозуміла, що я зобов’язана вставати і готувати йому їсти. Не просто собі маю прокинутися, повалятися, а потім удвох встати і готувати їсточки і дивитися цілий день мультики-серіали, гуляти цілі вихідні.

І це було крахом мого безтурботного життя. Десь саме тут, за місяць до весілля, я зрозуміла, куди потрапила. Вислів “От і казочці кінець”  у всіх дитячих оповіданнях після весілля набрав дуже реалістичного забарвлення. Казка то кінчилася…

Тому я встала і швидко пішла готувати сніданок. Бо ж і самій потрібно було встигнути на роботу. “Дякую” мені тепер не сказали. Як і не сказали яка та їжа. Сприйняв як даність. Адже, це робота жінки… яка ніколи не помічається…  Сумно, но факт…

твоя людинка

Я виходжу заміж. Я люблю цю людину. Люблю і буду… Я збираюся обвінчатися і народити дитину, а може дві. Головне видалитися з вк. Як заставити видалитися з вк, як заставити себе видалити все те, що пече… Не так давно обірвалися на ноті непорозуміння і брехні мої стосунки з людиною. Заміна прийшла швидко, допомогла одужати, забинтувала рани… Але тільки стало холодніше як пов’язка знялася, рана кровоточить самотніми вечорами і не дає про себе забути… І люди не дають про нього забути… Нагадують, говорять, а я сміюся і всім розказую, який він був поганий… капризний… вредний 🙂 для парадоксальності – він заміняв мені весь світ…

А тут… тут хочеться щоб світу було більше… Щоб був усюди світ… Не обов’язково з ним… Чи обов’язково… Не розібралася поки… Часу буде все життя…

От з чим я розібралася, це те, що такий дикий сум мене розриває за минулим… дикий-дикий сум.. Не те, щоб  я хотіла його повернути… Просто сум за тим всім… І життя в місті тому ж, ходіння тими ж вуличками… Сидіння на тих же місцях… Господи, я пам’ятаю його запах просто коли дивлюся на його фото, я пам’ятаю його голос з тих моментів… Я пам’ятаю його тепло, його руки, його слова… А я йому не приносила морального комфорту… Такоє… Я жалію про це. Зараз жалію. Через місяць може не буду. А сьогодні дуже навіть. В цей вечір, коли я навіть не знаю… де є людина, яка хоче прожити зі мною життя… Він не вважає за потрібне мені то розказувати… Нехай) То не є життєво необхідним. Навчиться.

І до чого я це все вела… Твоя людинка – це все. Світ на ній повинен зійтися. Проте, не завжди та людина з якою морально комфортно – твоя людина… Твоя людина може бути важкою на підйом чи дуже капризною… Може не з першого разу виконувати забаганку чи бігти на зустріч при кожній вільній хвилинці… Але вона буде твоєю. Навіть якщо морально важко. Зрештою, коли все просто – все дуже скучно. І ми втратимо весь інтерес. Така ми натура.